Поезія Ващишин Надії
Мамин рушник
Біля вікна матуся вишивала,
На полотні рівнялися рядки.
І добру долю дітям викладала
Із кожним новим помахом руки.
А кольори на рушнику барвисті,
І кожен душу ніжно зігріва.
Рушник новий у райдужнім намисті.
Й здається чую мамині слова.
Червоний – це кохання променисте,
А чорний – туга, сум, печаль, журба.
А синій – небо безконечне, чисте.
Зелений – ліс, долина і трава.
А жовтий – колоски і ясне сонце,
Сірий – то рідна матінка – земля…
І цілий світ заглянув у віконце,
Бо прилетів на крилах журавля.
Рушник матусин притулю до серця,
Дитинства пригадаю світлий час.
І у душі до болю обізветься
Та пісня, що колись так гріла нас.
Ідуть роки, знов стеляться тумани.
І стільки пройдено важких доріг.
Та той рушник святий моєї мами
Для мене завжди – вічний оберіг.
Всміхалось тісто на столі дубовім
Всміхалось тісто на столі дубовім.
Проміння сонця - в бабці на лиці.
Маленька внучка в платті кольоровім
Стояла біля хліба на стільці.
Дивись, онучко, хлібчик як зростає,
Щоб був смачним і добрим, золотим.
Бабуся в нього душу всю вкладає,
І буде він духмяним і святим.
Будь працьовита й добра будь, дитино.
Учись в бабусі всього повсякчас.
Ти будеш хліб сама пекти родині,
Коли мене не буде серед вас.
Онучка стихла – очі два озерця
Дивились в душу нескінченну мить.
-Куди ви підете, бабусю-серце?
А чи поїдете кудись? Скажіть!
Бабуся мовчки гладила голівку.
В очах застигла дума нелегка.
Сльозинки дві скотились на долівку.
Дитячу ручку стиснула рука.
-Нема колишньої у мене сили.
Дітей ростила, внуків берегла…
Та й років трохи на землі прожила,
Тож відпочити вже пора прийшла.
З’явилась усмішка у маляти:
-Бабусю рідна, нікуди не йдіть!
Я буду вам ЗАВЖДИ допомагати,
А ви лиш хліб для нас ЗАВЖДИ печіть!
Онучка притулилась до бабусі,
І пташки заспівали десь пісень.
Засяяв хліб на вишитім обрусі.
І у вікно заглянув мирний день.
Коли поезія торкається душі
Коли поезія торкається душі,
Стає так незбагненно, так чудово.
Із серця лине добре, щире слово,
Із слів складаються мої нові вірші.
А у віршах душа бринить, немов струна,
Мелодією скрипки чарівної,
Чи звуками бандури голосної.
І пісня в далині – висока, неземна.
Коли лягають на папір нові рядки,
Мов птаха випускають мої руки,
Яка це радість і святая мука:
У світ людський спішать мої думки.
Поезія вітрила білі підняла,
Натхнення притулилося в долонях,
А Муза, мов розквітлий в полі сонях –
Міцні і незрадливі два мої крила.
Коли поезія торкається душі,
Вона сіяє в дивнім ореолі.
Про радість і печаль, про людські долі
Летять журавликами до небес вірші.
Зірву я квіточку бажань
Зірву я квіточку бажань
У чарівній долоні.
Роздам пелюстки без вагань
Усім по Україні.
Першу пелюстку хлопчик взяв
В маленькі рученята,
Глянув у небо і сказав:
-Щоб повернувся тато!
Матуся сива до грудей пелюсточку тулила:
-Боже, верни усіх дітей!
Дай перемоги й миру!
В хаті чужій старий дідусь
Пелюстку вмив сльозами:
Може, колись ще повернусь
До краю батька й мами.
Віддам пелюстку неодну
Захисникам – солдатам:
-Дай ,Боже, сили у бою,
Щоб ворога здолати!
Пелюстку на своїм крилі
Підняв у небо вітер:
-Хай буде мир на всій землі
Й щасливі будуть діти!
І дивно квітці чарівній:
-Не треба срібла-злата?
Лиш, щоб прийшов кінець війні,
І мирна була хата!
Розкрила квітка пелюстки,
І до землі схилилась.
За Україну на віки
Тихесенько молилась.
А долі пишуть нам на небесах
А долі пишуть нам на небесах,
Там, де безмежні далі неозорі.
Невидимий та прокладають шлях
В життєвому бурхливім людськім морі.
І що чекає нас – ніхто не зна,
Сьогодні, завтра, чи на схилі років.
Ми не заглянем в наше майбуття,
Та вивчимо життєві всі уроки.
Ніхто за нас не проживе життя,
Ніхто за нас не зробить перші кроки.
У кожного стежина є своя;
В одного – легка, мов гладка долоня,
У другого – мов чорне вороння…
Та вчора – дощ, а сонечко – сьогодні.
А долі пишуть нам на небесах.
І зичать миру і добра доволі.
Десь там, високо, у райських садах,
Щасливої нам всім бажають долі.
Вже в золото вдягнулися літа
Вже в золото вдягнулися літа,
І журавлями спогади курличуть.
В краї далекі молодість втіка,
Сади осінні на гостину кличуть.
Час плине непомітно, мов ріка.
Недавно молодість цвіла весною,
А нині сад осінній зустріча,
Веде углиб за руку нас з тобою.
Хоч осінь позолотила літа,
Принесла сум, тривоги, тиху втому,
У серці й досі молодість жива,
Весна душі ніяк не йде додому.
Радієм сонцю і новому дню,
Дрібненькій квітці і травичці в росах.
І про майбутню мріємо весну,
Хоч золото в роках і срібло в косах.
Кружляє листя, мов роки життя,
Що мчать, спішать, наче у вирій птаство.
Ключем пташиним линуть в майбуття
Прожиті роки - золоте багатство.
А роки наші, мов достиглий сад,
І радості, і смутку так багато.
Та хочеться вернутися назад,
Туди, де ми малі, де мама й тато.
Вітри в багрянець знову сад вберуть,
Поміж дерев відлуння тихих кроків.
Нехай завжди у серці в нас живуть
Весна душі і осінь наших років.
