Поезія Ващишин Надії
Стояла я і слухала весну
Природа пробудилася від сну,
І зеленіла, і цвіла, буяла.
Стояла я і слухала весну,
Вона мені на скрипці тихо грала.
Чарівні звуки линули з далля,
Такі чудові, неповторні, милі.
Зраділа рідна матінка – земля.
Пташки летіли в небі легкокрилі.
Весільне плаття вишня одягла,
Калина у намисті білім в лузі.
І зелено заврунилась трава,
І сонце золоте на виднокрузі.
Звучала пісня скрипки про красу,
Про тихий вечір, росяне світання.
Стояла я і слухала весну,
Вона співала пісню про кохання.
І вторив скрипці юний соловей:
Про ніжність, сум і нездійсненні мрії.
Весна приклала крила до грудей,
Додала в голос радості й надії.
І задзвенів могутній хор весни,
І заспівали і поля, й долини.
Пісня весни летить понад світи,
І гімн життю понад світами лине.
А ми удвох діждали свою осінь
А ми удвох діждали свою осінь,
Не згледілись – прийшла її пора.
І хоч над нами неба чиста просинь,
В літах палає барва золота.
Ще так недавно нас весна зустріла
Барвистим цвітом, ніжна, молода.
Нам щедро дарувала світлі крила,
Здавалось, над землею нас несла.
На польовій дорозі стріли літо,
Цвіли волошки й маки у житах…
Не раз бували грози й сильний вітер,
Там ми удвох долали спільний шлях.
Дорослі діти, підростають внуки,
І хата, і криниця у дворі.
І сад, що посадили наші руки,
Буяє цвітом вишні навесні.
Прожито й пережито так багато,
По-різному ріка життя тече.
Та чи у сірі будні, чи у свято,
Рідне завжди ми чуємо плече.
Хоч золото в літах, а срібло – в косах,
Весну в душі зуміли зберегти…
А ми удвох зустріли свою осінь.
Дай, Боже, в зиму разом увійти…
Чарівний світ моїх фантазій
Часто буває сірим цілий білий світ,
Не раз сумна мелодія лунає.
Та чарівних фантазій щирий ніжний цвіт
Мене у казку повертає.
Весною ранньою – я пролісок малий,
Струмок дзвінкий в тихім ярку зеленім.
Я – сонячний промінчик, теплий і ясний,
Пташина пісня на високім клені.
У літню пору – я метелик на листку,
Ромашка біла у густій долині.
І мирна бджілка у зеленому гайку,
Веселка над ставком прозорим, синім.
В осінніх позолотах по шляху іду,
Бо восени я – золото іскристе,
Багряне дерево я, айстра у саду,
Жоржина ніжна, хризантема чиста.
Мороз скрипучий взимку я під чобітьми,
Й сніжинка невагома, чиста, біла.
Моя душа і серце десь поміж людьми,
Й Різдвяна пісня неповторна, щира.
І знову мрію я просвітлі, добрі дні,
Живу у мирі, вірі і надії.
Лечу в фантазіях у далі неземні
На світлому крилі своєї мрії.
Упасти б мені у ромашкове поле
Упасти б мені у ромашкове поле,
В світанок прозорий, на ранній зорі,
У трави шовкові, в безмежніїдоли.
І в мрії на світлім злетіти крилі.
Упасти б мені у ромашкове поле.
Яка дивовижна навколо краса!
Яка далина навкруги неозора!
І чисті, прозорі, ясні небеса.
Упасти б мені у ромашкове поле,
Торкнутись лицем до святої землі,
Вдихнути у груди все рідне бездонне,
Забути печалі, тривоги, жалі.
Упасти б мені у ромашкове поле,
У думах полинуть в далекі краї,
Увесь світ побачить, і гори, і море…
Та знову вклонитися рідній землі.
Упасти б мені у ромашкове поле,
У килим барвистий, в зелену траву…
Я дякую Богу і дякую долі,
Що я на землі цій священній живу.
З небес спустилося на землю літо.
З небес спустилося на землю літо.
Зацвіли квіти в моєму саду.
Земля, мов килимом барвистим вкрита,
І я по ньому в далечінь іду.
Яка краса в саду, на луках, в полі!
Цвітуть іриси, маки і жасмин.
Сонце високо десь на видноколі.
Здається, що спинився часу плин.
Зелені свята в нас вже на порозі.
І зелень незвичайна в цій порі.
Замаєне йде літо по дорозі.
Медово пахне липа у дворі.
Серед природи чарівних симфоній
В моїй душі бринить сумна струна:
Сьогодні я букет білих півоній
Несу для тих, кого уже нема…
