Стрес у війну: як допомогти собі та дітям

ПОСТІЙНА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ ТА НОН-СТОП АДАПТАЦІЯ: ЯК ДАТИ СОБІ РАДУ

– Часто в рекомендаціях про те, як витримати постійний стрес і напругу, зустрічаємо фрази “треба спиратися на звичні речі, ритуали, побут”. Тобто на те, що було стабільним і що ми могли контролювати. Однак із постійними обстрілами й екстреними відключеннями світла, ми не можемо опиратися вже навіть на те, що здавалося стабільним. Як у такому разі мінімізувати шкоду для психіки?

Насправді без задоволення основної потреби, ми не можемо вирішити певну проблему, тому в будь-якому випадку треба шукати інший спосіб. Ми, звісно, можемо (завдяки сили волі, смирення) якийсь час терпіти. Але загалом зробити так, щоб усе було, і нічого за це не було – неможливо. Тому, я би продовжував шукати далі.

В основному ми звикли чіплятися за конкретні контексти та рішення. А нам важливо розуміти потреби, які лежать під цими рішеннями, що вони нам дають.

Як приклад, розглянемо психічний процес, який передбачає, що спираючись на щось хороше із минулого, ми отримуємо трохи психічної стабільності. У разі, коли щось попереднє з минулого перестало працювати, ми маємо починати шукати щось інше, що ми можемо актуалізувати й почати використовувати. Наприклад, поїхати до батьків, попросити маму приготувати щось, що ви раніше їли, а зараз припинили. Тобто повернути якісь інші ритуали із минулого.

Також ритуал дає нам відчуття стабільності та прогнозованості. Якщо ми не можемо тепер прогнозувати щось, як-от наявність гарячого душу, то можемо подумати про щось інше, що ми могли б спрогнозувати. І тоді ми створюємо собі контекст цієї прогнозованості в іншому місці та іншим способом.

Також нам важливо зберігати світло й тепло, адже зараз у зв’язку з блекаутами нам їх недостатньо. Якщо ми вже не можемо отримувати світло звичним способом, як раніше, то треба шукати інші варіанти. Для цього можна знайти яскраві ліхтарики й розмістити над собою. У такий спосіб ви перебуватимете в плямі цього світла, коли навколо темно. Також на вікно можна повісити новорічну гірлянду. Усе це створюватиме відчуття, що загалом світло є і трохи заспокоюватиме вас.

Те ж саме теплом. Ми розуміємо, що в будинку холодно, а отже треба одягати не два шари одягу, а чотири чи й більше. Я завжди в цьому випадку наводжу приклад сауни: коли ви виходите із сауни, деякий час вам не холодно. Ви відчувається холодне повітря, але не мерзнете. Усе тому, що тіло накопичило велику кількість тепла і якийсь час продовжує його віддавати. Водночас температура не падає нижче порогового значення. Тому у випадку перебоїв із теплом треба діяти таким же способом. Наприклад, якщо ви вилазите з-під ковдри і відразу починаєте мерзнути, це означає, що під ковдрою було недостатньо тепла. Якщо знімаєте верхній шар одягу і вам відразу холодно, отже треба було на собі мати ще один шар речей.

– Щодо спогадів із минулого: пригадала, що науковці американського університету Еморі говорили про спогади, як про щось світле й те, що може давати ресурси. Наш мозок не дуже розрізняє чи якась подія з нами відбувається реально, чи ні. Це як у кіно, коли дивишся фільм жахів, і ніби розумієш, що це нереально, але тіло реагує так, ніби це насправді, тож ми лякаємося. Тому коли ми загадуємо щось класне, позитивне, то таким чином можемо повернутись у цей стан у минулому й нам одразу стане добре.

Це один зі способів. Але важливо зауважити, що він не має довготривалої дії. Важливо, щоб ми не почали імітувати собі всі ці відчуття і розраховувати, що тоді в реальності не доведеться нічого робити. Адже якщо в реальності все довгий час погано, то в якийсь момент фантазії перестають працювати. Тож наше завдання – задовольняти всі потреби, які є в реальності, а не фантазувати. І лише якщо це не вдається зробити, то тоді залучати фантазію, навіть якусь річ. У домі, де я зараз живу, я повісив мапу Шрі-Ланки і вона відразу створила “мій дім”.

– Ще одна із популярних фраз звучить так: не потрібно скиглити. Так, у нас немає світла й тепла, але військовим значно важче. Ця фраза дійсно допомагає зібратися чи навпаки?

На мою думку, у деяких ситуаціях вона може спровокувати до рефреймінгу (ред. переосмислення та перелаштування механізмів свого сприйняття, мислення, поведінки) свого поточного стану. Це єдиний варіант, коли ця фраза може позитивно вплинути на людину.

Тобто у випадку, коли я дійсно накрутив себе і став знецінювати все те, що маю, ця фраза допоможе порівняти свою ситуацію та ситуацію інших людей. Це дасть зрозуміти, що те, що мене зараз оточує, насправді є досить класним.

Але в більшості ситуацій, такий підхід просто знецінює емоції. Він може провокувати людину або до агресії та злості, або в гіршому випадку – перестати відстежувати свої емоції та знецінювати їх. Якщо я страждаю і не даю собі право на це страждання, то воно нікуди не дінеться. Тому важливо усвідомлювати свої емоції. Але не в контексті “все жахливо”, “неможливо жити”, а в контексті “так мені зараз погано, але що я можу зробити для себе в цій ситуації?”.

Наприклад, ви визнаєте, що зараз вам настільки погано, що ви не можете встати з ліжка. Тоді думаєте про те, що можна зробити для себе такого, щоб зробити перебування в ліжку більш комфортним. Ще буває, коли немає сил готувати їжу і ви їсте щось холодне. Тоді їжу все ж можна хоча б підігріти.

Тобто в моменти такого безсилля треба:

• аналізувати свої потреби;
• не знецінювати емоції;
• усвідомлювати, що з вами зараз відбувається;
• чому так сталося;
• чого вам не вистачає;
• що ви можете зробити, щоби піклуватися про себе.

Важливо хвалити себе за те, що все ж проблему вдалося вирішити: вдалося піднятися сходами – похваліть себе, ви молодці. Чи вимкнути освітлення, а ви ввімкнули одразу ліхтарик, а не чекали годину в темряві. Встали з ліжка й одразу тепло одягнулись, а не тоді, коли вже замерзли. Отже, ви молодець!

Хвалити себе за те, що піклуєшся про себе – це прекрасно.

– Я чула від багатьох людей фрази, як-от “я більше не можу”, “не вивожу”, “не можу дати собі ради”. Чи є якісь референсні точки, коли людина може зрозуміти, що їй потрібна була допомога вже давно, а коли ще можна трохи почекати, але вже проявляються перші дзвіночки?

Я вважаю, що піклуватися про себе треба в будь-якому випадку. Не потрібно доводити себе до нездорового стану й картати за те, що чогось не можете зробити.

Людина, яка перебуває в тилу, найкраще, що може зробити, це продовжувати якісно виконувати свою роботу. Можливо ще волонтерити або донатити на армію. Але що для першого, що для другого варіантів потрібно багато ресурсу. Це означає, що найефективніше можна здійснювати ці дії лише тоді, коли ви будете максимально якісно жити водночас. Бо при неякісному житті ресурс швидко витрачається.

Якби війна тривала 2–3 тижні, то ми ще могли щось робити на надриві та повних ресурсах. Але коли вона затягнулась, то найоптимальніший спосіб – це першочергово зробити собі достатньо добре, щоб мати багато ресурсу для наступної діяльності.

Наприклад, я вигорів десь наприкінці травня або на початку червня. Тоді я зрозумів, що більше не можу робити якісь активні речі. Я міг продовжувати вести заняття, які були заплановані, але весь інший час я фактично сидів у депресії. Тоді я витратив десь півтора місяці на те, щоби повернути свій достатньо комфортний стан. Я організував своє життя так, що працював, можливо, не з повною віддачею, але з найповнішою, яка для мене була доступна на той момент.

– Як ти зрозумів, що вигорів?

Це завжди приходить із якимись дуже тонкими сигналами. Я перестав радіти смачній їжі, не хотів виходити гуляти, вставати з ліжка та і їсти взагалі. До того ми з дітьми робили NFT-проєкт, завдяки якому хотіли зібрати гроші на армію. Проєктна частина в нас вийшла, але от продати його не вдалось. Я впав у той стан, коли речі, які до цього вдавалися, перестали виходити.

Тут ще важливо зрозуміти, що мати повну продуктивність, яка була до повномасштабної війни, неможливо. Хіба що ви живете не в Україні, не читаєте українських новин і взагалі про всі події вирішили забути.

Для когось ця продуктивність закінчилася ще у 2014 році, для когось у 2022-му. Але коли війна з’являється у вашій голові, вона пожирає частину ресурсу та продуктивної діяльності. Тому треба просто прийняти той факт, що такої продуктивності, яка було до початку повномасштабної війни, уже не буде.

Не варто більше цього очікувати від себе.

Продуктивність може повернутись орієнтовно через рік після перемоги. А саме намагання прискорити цей процес може ще гірше вплинути, ніж просто рішення дати час і місце пережити цей момент.

НАВЧАННЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ЯК ВЧИТЕЛЯМ БУТИ В РЕСУРСІ

– На вчителях зараз лежить велика відповідальність, адже вони працюють із дітьми, а отже мають не тільки впоратися зі своїми страхами, тривогами, відсутністю ресурсу, але якусь частину своїх сил віддати дітям. І, водночас, вони мають багато вчитися (як надавати домедичну допомогу, як працювати з дітьми в стресі чи з травмами). Чи можна якось стимулювати процес навчання під час стресу та як можна підтримати вчителів у такому стані?

Як тільки ми заходимо в тему вигорання, я часто згадую один жарт. “Що робити, щоб корова менше їла й давала більше молока. Рішення – менше годувати й більше доїти”, – це наш стандартний підхід до всього. Очевидно, що корова не дасть більше молока, а від себе ми очікуємо, що раптом зможемо більше, ніж могли до цього.

У деяких випадках це може відбутися. Наприклад, завдяки потужній мобілізації ресурсів. Тобто, до якогось моменту ми не могли щось зробити, бо економили свої ресурси, а зараз віддали все й тепер у нас більше нічого немає.

Ще може бути так, що людина не вчилася через певний страх., а зараз рівень стресу став настільки великим, що попередній страх став просто нікчемним і тоді людина пересилює саму себе.

Загалом, якщо до повномасштабної війни людина чомусь не навчилась, то шансів, що вона навчиться цьому зараз, досить мало.

Один із проявів, чому може виникати лінь – це страх, або спротив, причиною якого можуть бути незадоволені потреби чи дитячий досвід. На фоні нового виклику цей спротив видається неважливим. У такому випадку це може бути нормальною причиною для того, щоби почати щось робити.

– Тобто, для того щоби вчителі змогли опановувати нове навчання, з них треба зняти додаткове навантаження і допомогти їм попіклуватися про себе?

Так, але тут можуть бути й підводні камені, якщо починати розбирати це як цілісну систему.

Варто розуміти, що наша система освіти побудована так, щоб максимально зі всіх забрати суб’єктність. Кожен підпорядковується комусь нагорі і скидає із себе відповідальність. Якщо в цій ситуації

почати піклуватися про всіх, то я боюсь, що значна частина людей потрапить у дитинство й перстанне взагалі робити будь-що. Тобто існує ризик, що звільнення часу може не спрацювати.

Наприклад, у розмовах із волонтерами я часто чув від них, що люди, які евакуювались із зони бойових дій, часто сідають волонтерам на шию, як тільки відчувають, що про них є кому піклуватись. Тобто вони перестають взагалі будь-шо робити для себе, знімають із себе відповідальність за своє життя.

Тому нам потрібно на навчання подивитися з іншого боку – скинути підпорядкованість і високий рівень зобов’язань вчителів із проходження програми. Ми повинні створити такі обставини й умови, у яких кожен дорослий у школі усвідомив, що ходить туди не для того, щоб лише щось закласти в голови учнів, щоби потім із нього не спитали.

Ми нарешті починаємо доходити до того, що знання інколи не можуть бути первинною метою освіти. Бо первинна мета освіти – це побудова здорових стосунків, які дозволяють вчителям та учням разом досліджувати світ.

НАВЧАННЯ МАЄ БУТИ ЗОНОЮ СПОКОЮ ТА КОНТРОЛЮ ДЛЯ ДІТЕЙ

– Як розповідала психологиня Світлана Ройз, для багатьох дітей у час війни навчання є зоною спокою та контролю. Є категорія учнів, які дуже швидко адаптувалися до навчання в умовах війни. Водночас є і ті, які не можуть вчитися через стрес, напругу свою і дорослих. Як організувати навчання для дітей, яке підтримувало б їх?

Я вважаю, що для цього нам потрібно розділити дітей на ці дві категорії: ті, які бачать у навчанні опору для себе під час війни – з ними має відбуватися щось одне, а з тими дітьми, яких ця діяльність не заспокоює, потрібно робити щось інше. Це означає, що, мабуть, із цими двома групами дітей має перебувати і два різних вчителя з різними підходами.

– Чи є якісь підходи, які будуть працювати для обох груп дітей?

Якщо ми з дітьми в адекватних стосунках, тоді ми можемо передати частину цієї відповідальності їм. Інтелектуальна діяльність непогано відгальмовує емоції: якщо людині вдається про щось подумати і вона починає починає це робити, то припиняє емоціонувати. Відповідно, для тих дітей, яким вдається вчитися, які люблять вчитися – це дійсно дуже класна штука. Так, пояснюємо дітям: “Ось наш клас, ось діти, яким це допомагає, а ось діти, яким це не допомагає. Давайте придумаємо, як умають виглядати наші заняття, щоби підтримати й тих, і тих.

Для цього кореневе завдання школи має змінитися. У закладі освіти ми постійно повинні пам’ятати, що найперше, що ми тут робимо – це створюємо умови спілкування один з одним, будуємо стосунки, а далі працюємо над усім іншим. Якщо ми бачимо завдання школи таким, тоді щось можемо зробити.

У нас з’явиться багато стратегічних питань – що робити з тестами тих дітей, які не вчилися. По-чесному, не правильно ставити їм оцінки за ті знання, які вони не отримали, але взагалі не ставити оцінки – не справедливо. Виникне багато проблем, але зараз ми їх вирішити не можемо. Якщо дитина зараз не може вчитися через стрес, то вона об’єктивно не може вчитися.

– Як підтримати дитину?

Якщо підтримати – це зробити так, щоби дитина, нарешті, почала вчитися, то ніяк, або майже ніяк. Треба зробити так, щоби ті чинники, які для цієї дитини створюють стрес, зникли. Для когось це сирени, для когось – батьки в стресі (це може бути про те, що вдома стало просто дискомфортно, а може бути пов’язано з домашнім насильством). У когось із дітей хтось із батьків на фронті й поки він чи вона на фронті, дитина не може про це не думати.

Якщо ми ставимо в основу навчання, тоді дійсно відповідь “ніяк”. Якщо ми ставимо в основу піклування, у контексті допомоги дитині адаптуватися до тих обставин, у яких вона зараз перебуває, то тоді, звісно, ми можемо це зробити. З дітьми 12+ ми можемо просто сісти й поговорити, як зробити так, щоби перебування в школі було ресурсним, а не ставало додатковим стресом. Для когось цим ресурсом буде навчання, а для когось – щось іще. Для дитини, яка зараз перебуває в стресі через війну, я не знаю надійного способу, який змусить їх вчитися, бо має зникнути причина стресу.

– Чи є якась особливість того, як діти молодшого шкільного віку й підлітки переживають війну? Чи це дуже індивідуальна річ?

Діти, які ходять до нас, відчувають, що школа – це ресурсне місце. Молодші школярі (7–8 років) можуть навіть не помітити, що цілий день лунала сирена повітряної тривоги, тому що в укритті було достатньо ресурсну: там перебували й дорослі, з якими їм класно, й інші діти; там було приміщення, де вони можуть “побіситися”, робити все, що хочуть, голосно і є інше приміщення, де вони домовилися, що мають робити все тихо – там вони читають, малюють тощо.

Деякі діти можуть попросити когось із викладачів під час повітряної тривоги позайматися з ними, а деякі збираються в групи й займаються групами. Для них школа – це дійсно ресурсна місце, бо з ними щось відбувається, хоча це й не обов’язково та діяльність, яку ми запланували в ідеальному світі.

Мої спостереження за дітьми не зовсім релевантні, тому що в нас від самого початку процес будувався таки, що насамперед ми намагаємося дітей підтримати, а вже в другу – вчимося.

Під час повітряної тривоги підлітки теж спускаються в підвал і їхні пари продовжуються в підвалі. Це не так зручно, бо в там не вистачає проєкторів, але підліткам байдуже, де вони вчаться. Чому це можливо? Наші учні самі обирають заняття, які вони будуть відвідувати: якщо дитина обрала мій курс “Біологія психіки поведінки”, то, відповідно, вона хотіла туди прийти й у будь-яких умовах буде говорити зі мною про це, бо їй це цікаво. Якщо ж це була діяльність, яку дитина не обирала, тут вона отримує додатковий стрес.

Стосовно різниці в адаптації: найголовніші проблеми, з моєї точки зору, які можуть трапитися з дитиною зараз:

• перша проблема – це ПТСР, конкретні травматичні переживання, які потім вимагають конкретної психотерапевтичної допомоги;
• друга проблема – те, що діти швидше дорослішають. Це помітно й на нейропсихологічному рівні. Я не бачив українських досліджень на цю тему, але відомо, що діти, які перебувають у стресі, у тому числі через війну, швидше дорослішають. Чому це проблема? Бо ті зміни мозку, які відбуваються з процесом цього дорослішання, заважають вчитися в майбутньому. Виходить, що з погляду стратегічної перспективи, краще дорослішати у свій час або, можливо, пізніше, бо це зберігає нейропластичність, готовність мозку до сприйняття нової інформації.

ЧОМУ ТЕ, ЩО ДІТИ ШВИДШЕ ДОРОСЛІШАЮТЬ – ЦЕ ПРОБЛЕМА

– Що мається на увазі під “дорослішанням”?

На нейронному рівні – це про те, що вибудовуються синоптичні мережі: відсікаються дитячі синапси, будуються нові синапси, які характерні для дорослих, вибудовується, характерна для дорослого, структура кори головного мозку.

Якщо дорослішання сталося в 16 років – це окей, але якщо в 10 – проблемка.

Синоптичні мережі вибудовуються більш зрілим способом і коли вони більш зрілі, то складніше адаптуються до нової інформації. Тобто, людина стає більш закритою до нової інформації, їй складніше запам’ятовувати, інтегрувати свою картину реальності тощо.

У чому різниця навчання дитини й дорослого? Дитина формує нову картину реальності, а дорослий вкладає в готову картину нову інформацію. Тому дорослі в багатьох моментах вчаться швидше і простіше, бо коли в тебе є готова картина реальності, тобі треба просто докласти кілька цеглинок. Але дізнатися, зрозуміти, осягнути щось принципово нове їм буде складніше.

Серед ознак дитячого віку є, у тому числі, цікавість до нового. У багатьох дорослих ця цікавість зникає.

Умовно, є вибірка, на якій ми побачили стільки-то дітей і з’ясували, що стільки-то з них мали певний набір стресів. Виявилося, що вони доросліші на всіх рівнях (включно зі статевими гормонами), тобто, у них пубертатний період настав раніше й закінчився раніше.

Як це буде виглядати в кожної конкретної людини – складно описати, але статистично ті діти, які мали сильні стреси в дитинстві, швидше дорослішають і потім гірше вчаться. Ті діти, які мали менше стресів у дитинстві, пізніше дорослішають і краще вчаться. Така закономірність є.

Що із цим робити? Навіть у дослідженні вказано, що важливо залишити дітям дитинство. Якщо ми можемо створити обставини, у яких діти залишаються дітьми (можуть гратися, не брати на себе відповідальність за ті речі, за які не повинні її брати), то це є збереженням їхнього дитинства.

Важливо, щоб у цей час були поруч дорослі, бо однією з причин, чому діти швидше дорослішають є те, що вони сприймають батьківський стрес, чи відсутність батьків поруч, як втрату батьківського піклування і починають самі за себе піклуватися. Усе має відбуватися у свій час: рівень особистої відповідальності за своє життя у 8-річної дитини не може бути такий само, як у 16-річної, але війна змушує 8-річних брати на себе тягар відповідальності. Ми можемо компенсувати це присутністю дорослих, які скажуть, що тут можна бути “маленьким” і створять такі умови, у яких діти можуть бути “маленькими”.

ЯК ІДЕНТИФІКУВАТИ СТРЕС У ДИТИНИ ТА ДОПОМОГТИ

– Як батькам помітити, що їхня дитина в стресі та потребує допомоги?

Це можна регулювати двома способами.

Перший – навчитися помічати свої стреси. Якщо я, як дорослий, не здатний відрефлексувати свій стан, то коли я з подкасту чи статті отримаю перелік ознак, за якими я зможу розпізнавати стресові стани дитини, то це буде ще одна причина для фрустрації і навіть, можливо, для насильства над дитиною. Я почну виловлювати, чи є в неї ті ознаки й далі, не розуміючи, що з ними робити, може початися що завгодно.

Тому краще почати відслідковувати власні стани, відчути свою крихкість та слабкість у різних ситуаціях, дозволити собі цю слабкість і тоді це дасть співпереживання дитині.

На нейробіологічному рівні для цього теж є причини. Зокрема, є дослідження, які показали, що наші дзеркальні нейрони (завдяки яким ми співпереживаємо іншій людині), гальмуються, чим вище ми заходимо в ієрархію. Тобто, у людей, які знаходяться високо в ієрархії, відгальмовані дзеркальні нейрони. Їхній запуск відбувається, якщо запропонувати людині згадати якусь історію з дитинства, коли її ображали. Якщо людина, яка знаходиться високо в ієрархії, згадує, як її ображали в дитинстві, у неї вмикаються ці дзеркальні нейрони і вона повертає собі здатність співпереживати іншим.

Коли я беру на себе відповідальність за інших людей, для реалізації цієї відповідальності мені важливо не обертатися на кожен їхній “чих”. Відгальмовування співпереживання – це важлива адаптація. У якийсь момент це стає надмірним: якщо я знаходжуся занадто високо, то перестаю помічати тих людей, заради яких я це роблю. У цей момент нам треба перезапустити дзеркальні нейрони. Це одне із важливих вмінь, яке часто називають частиною емоційного інтелекту – вміння іноді абстрагуватися від емоцій інших людей, а іноді виловлювати це переживання і відчувати те, що відчувають інші люди.

Якщо ми говоримо про те, як батькам помітити, що дитина перебуває в стресі, то їм варто в якийсь момент зняти із себе вантаж відповідальності, відчути свою крихкість, поспівпереживати спочатку собі, тоді значно легше співпереживати й дитині також.

Другий варіант – запропонувати дитині повзаємодіяти з іншими дорослими, які вміють помічати стрес (в ідеалі – психотерапевти). Якщо я, на рівні своєї емпатії, розумію, що моїй дитині погано, то я пропоную, щоб ми зі її “погано” пішли до когось, хто може допомогти. Тут може виникнути багато нюансів, бо в батьків швидше за все викривлене переконання стосовно психотерапії. У багатьох людей є переконання, що психотерапія потрібна тільки хворим. Насправді психотерапія – це інструмент для підтримання себе в адекватному стані, вона потрібна для адекватності будь-якій людині. Якщо сприймати це як допомогу, підтримку – тоді проблем немає.

– Чи можливе впринципі навчання під час війни і, якщо говорити про навчання в школі в нинішніх умовах, на що варто звертати увагу і як підтримати дітей?

Нам треба визначити, про яких дітей зараз йде мова.

Перша історія буде про дітей, у яких батьки достатньо адаптивні й організували процес так, щоби стрес мінімально впливав на дитину. Але окремо можна говорити про дітей, які виїхали із зони бойових дій. Тут уже не йдеться про адаптивність батьків, це зовсім інша історія.

Базове правило залишається те саме – спочатку ми піклуємося, будуємо стосунки й тільки після цього може початися навчання. Для когось навчання, як ресурсний процес, починається легко: багато дітей включаються “з льоту”, бо їм цього хочеться, їм це допомагає. А для когось уроки – це стрес: у когось є негативні асоціації з навчанням, бо вони звикли, що це нудно, там ставлять оцінки, а потім за них принижують; у когось немає цих асоціацій, але вони просто перебувають у депресивному стані й не здатні вчитися, бо в них немає сил.

Навіть із цими двома групами дітей треба працювати по-різному, у нас немає універсального рішення. Вчителі мають попіклуватися про себе достатньо, щоби бути достатньо спокійними, приходячи до дітей,. Тільки тоді вони зможуть співпереживати дітям, відчувати, що з кожною дитиною відбувається, починати шукати рішення для кожної дитини.

До вчителя може прийти розуміння, що до 10 % дітей у нього просто немає підходу, це діти, з якими я не знаю, що робити. Тоді логічно шукати іншого дорослого, який до цих дітей матиме підхід. Це стандартна штука: у мене теж є діти, з якими я взагалі не знаю, що робити. Для цього й потрібна школа: там є багато дорослих і кожна дитина серед цих дорослих має знайти свого.

– Яка різниця в сприйнятті війни дітьми молодшого віку й підлітками? Чи є якісь особливості підліткової реакції?

Індивідуальних відмінностей значно більше. Спільне те, що маленькі діти більш залежні від батьків, вони можуть не помічати негативних процесів ззовні, тому що вони з класними дорослим, з якими їм добре. Підлітки ж стають більш незалежними. Це в плюс тоді, коли батьків “хитає”, а підліток може при цьому втриматися, але з іншого боку може бути навпаки – якщо підлітка “хитає”, то батьки не зможуть допомогти, бо він уже сепарувався і не готовий на них опиратися.

Ще одна річ, яку я помітив, але вона не тільки про війну: якщо маленькій дитині доводиться жити з батьками в одній кімнаті, то для неї це не проблема, а для підлітка – це величезна проблема. Їм дуже не вистачає простору. Це стало помітно ще під час карантинів і ще більше помітно зараз у тих, хто змушений жити в інших умовах.

– Спробуємо сформувати чек-лист того, як дорослі можуть допомогти самим собі та своїм дітям. Поради від Петра Чорноморця:

Перше – перестати кудись бігти й намагатися обігнати процеси, які відбуваються. Треба шукати спосіб, як можна жити з тією швидкістю, з якою я здатний функціонувати, багато місяців чи років поспіль.

Друге – усвідомити, що війна відбирає частину ресурсу й очікувати від себе такої ж продуктивності, яка була до початку повномасштабного вторгнення – це неправильно. Ми можемо уявити, що в деяких випадках вона відновиться, але тоді це буде просто “солодкий бонус”, але це точно не те, на що варто розраховувати.

Третє – щомоменту я повинен мислити про те, як зробити найбільше, а я мислю про те, що з того, що потрібно зробити, я фактично встигаю. Я люблю думку, що якщо ви не встигаєте чогось зробити – це не тому що ви мало працюєте, а тому що ви забагато від себе хочете. Тільки після того, коли я усвідомлю що запланував на тиждень 8 різних справ, а фактично сталося 5 справ – це не про те, що я погано працював цей тиждень, а про те, що на наступний тиждень треба планувати 5 справ.

Наступний крок – піклування про себе: попіклуватися про себе, усвідомити свої потреби, вловити ті потреби, які ми раніше не помічали.

“Не бути окей” – це про те, що треба визнати, що зараз у мене не так класно, як я собі прогнозував чи хотів. Що я можу зробити для себе, щоб мені із цим “недостатньо” було прийнятно?

– Поради щодо дітей: як дорослим їх підтримати?

• Бути поруч;
• не брати на себе відповідальність за їхні емоції;
• не намагатися виправити їхні емоції.

Можна допомогти їм проживати цей стан, але це є і буде їхній стан. З одного боку дитина має відповідати за ті аспекти свого життя, які вона здатна взяти під свій контроль: якщо дитина, наприклад, вміє робити собі бутерброди, це означає, що вона тепер сама робить собі бутерброди.

Потрібно створити баланс, щоб дитина мала свою свободу, відчувала свою відповідальність, але їй не доводилося ставати дорослою занадто швидко, а мати дитинство.

Текст підготувала Ірина Троян, “Нова українська школа”